Володимир Сорокін: «Я – літературний наркоман зі стажем»

До Чернівців Володимир Сорокін завітав у рамках свого туру містами України, щоб запрезентувати книги «Цукровий Кремль» та «День опричника».

Українською вони побачили світ у видавництві «Фоліо» у перекладах молодого харківського письменника Сашка Ушкалова. Про те, що чекає на Росію у 2028 році, якою буде доля друкованої книги та про участь у фестивалі сала російський письменник поділився на зустрічі зі своїми прихильниками у книгарні «Букініст».

– Які у Вас враження від мандрівки Україною?

– Мені завжди подобалась Європа, яка, безперечно, є колискою культури. Поруч з нею існує Росія, де я народився і живу, де мене оточують друзі. І є країна між Європою та Росією, яка не схожа на жодну з них, але вона дуже приваблива. Це ваша Україна. Напевно, визначальним тут все таки є людський фактор. З українцями приємно спілкуватись. До того ж, у вас є на що подивитись, особливо у Чернівцях. Мене тішить, що Україна настільки різна. Важко порівняти такі міста як ваше і, наприклад, Житомир чи Харків. Київ я вже більш-менш знаю, бо вперше опинився тут у 1985 році. Думаю, що я ще неодноразово до вас приїду. Так, незабаром буде перекладено роман «Блакитне сало», презентація якого має відбутись на фестивалі сала в Україні.

– Чи цікавитесь українською літературою? Кого із вітчизняних авторів читали?

– Зараз у нас активно починають перекладати ваших письменників. Безперечно, я читав Юрія Андруховича, Сергія Жадана і Оксану Забужко. Мені дуже цікаво, що відбувається в сучасній українській культурі. Звісно, дуже хочеться, щоб у вас з’явилась яскрава літературна зірка.

– Свої романи в українському перекладі Ви презентуєте разом із українським автором Андрієм Курковим. Чому саме цей письменник?

– З Курковим ми давно знайомі й регулярно підтримуємо контакти, а також постійно цікавимось літературними успіхами один одного. Про багато речей ми мислимо однаково, тому вкрай приємно виступати разом.

– «День опричника» – це роман про Росію і тамтешні реалії. Як Ви гадаєте, чи не зміниться його суть в українському перекладі?

– Розумієте, російським читачам важко сприймати цей роман і ніколи не знаєш, на яку реакцію сподіватися. А «влізти в шкіру» українського читача взагалі непросто. Але це дуже цікаво і наразі згадане питання для мене залишаться відкритим. Гадаю, справа у національній ментальності наших двох народів, які дуже відрізняються. Такі колективні рухи як опричина є більше характерними для Росії.

– Навіщо було робити український переклад романів «День опричника» і «Цукровий Кремль», адже сучасний український читач може прочитати ці твори в оригіналі?

– «День опричника» перекладений 20-ма мовами. Зовсім нещодавно він вийшов навіть на івриті та болгарською мовою. А чому його не перекласти українською? У цьому питанні в мене позиція суто бібліофільська: буде ще одна перекладена книга, яку можна поставити на поличку. Книга – це такий корабель, якого ти спочатку вигадав, потім намалював, згодом побудував, а потім ти пускаєш його на воду. І якщо корабель поплив, а не потонув, то він уже пливе без тебе. Ця книга стала відомою 4 роки тому, тож нехай тепер пливе по Україні.

– Як вам живеться у світі сучасних технологій? Чи є потреба у друкованих книгах, коли існують комп’ютери та інтернет?

– Я з дитинства не люблю електрики (сміється – авт.). Гадаю, книгу неможливо вбити, вона обов’язково виживе. Щодо того, як ведеться у сучасному світі, то це вічне питання. Вважаю, що люди, які живуть у гармонії з оточуючими, не пишуть. Зазвичай митцями є ті, хто має питання. Література – це той місток для письменника, який об’єднує, примиряє зі світом.

– Для якої категорії людей пишете?

– Перш за все, щоб здивувати себе і вирішити те креативне завдання, заради якого це все затіяно. Якщо виходить добре, то я задоволений. У мене є читачі, думками яких дорожу. Це зовсім різні люди. Але коли пишу, намагаюсь про них не думати. Інакше це відволікає і ти починаєш загравати з читачем, що є дуже небезпечним.

– Окрім заняття літературою, Ви проявили себе ще й у написанні кіносценаріїв…

– Так, за це пристойно платять. Письменники не будуть отримувати пенсію, тому ми і живемо за рахунок випадкових заробітків – що написав, те маєш. Кожен рукопис потрібно продати. Сценарій ти створив один раз, по ньому зняли фільм і все. Натомість книгу починають перекладати. Ти написав її десять років тому, а зараз починаються перевидання.

– Ви знаєте, що Вас вважають скандальним автором?

– Я байдужий до скандалів, не отримую від них енергії. Просто пишу такі книги, які потрапляють у нервові вузли суспільства. Інакше не вмію. І коли суспільство відчуває цю голкотерапію, тоді воно починає смикатися. Але через певний час заспокоюється і стає цілком здоровим. Знаєте, існують різні страви – галушки, вареники з вишньою, але є і тайська кухня, від якої у звичайної людини очі лізуть на лоба. Але ж її також їдять. Отже, у цьому є потреба.

– Чи дивують Вас сучасні російські письменники?

– Я літературний наркоман зі стажем, якому потрібні великі дози чудової літератури. От нещодавно висунув ідею ідеальної російської літературної премії – за роман десятиліття, розміром мільйон євро. Я за те, щоб письменники не поспішали видавати свої твори, як це зараз прийнято писати в рік по роману. Сьогодні потрібно ставити метафізичні запитання, як це робили світові класики. Свого часу, у 90-х мене здивував Пєлєвін, у 80-х – Єрофеєв. На жаль, зараз немає сильних російських авторів, хоча декотрі подають надію. Чим великий письменник відрізняється від звичайного? Він приходить у літературу зі своєю метафізикою.

– У Вас є багато дивовижних романів, але, читаючи їх, важко сказати, що це писав один і той самий автор…

– Я люблю змінюватись і дивувати читачів. Не можна усе життя видавати одні й ті ж конструкції. У результаті у письменника є 2-3 книги, за якими він впізнається. Так було в Толстого і Достоєвського. Митець не повинен відповідати на питання, він має їх ставити. А шлях до загального спасіння нам показав Христос.

Лілія Шутяк