Володимир Сорокін приїхав до Чернівців попередити
У суботу, 30 жовтня, до Чернівців завітали двоє людей. Один із них — зовсім неочікувана на наших теренах особа. Ця людина — одна з не багатьох у сучасному світі, чиї книги хотіли спалити (і палили) у сусідній Росії. Пожежонебезпечні хлопці, які це робили, називалися «Ідущіє вмєстє». Тепер зі своїми книгами («День опричника» та «Цукровий Кремль»), точніше їхнім перекладом українською, російський письменник Володимир Сорокін (а йдеться саме про нього) приїхав до Чернівців. З ним був його друг, письменник з Києва Андрій Курков. Тур по Україні оплатив меценат Олександр Савченко.
Сорокіна переклали двадцятьма мовами, Куркова — приблизно стількома ж. Звісно, в Чернівцях у них особливого аншлагу не було. Публіка зібралася строката. Але йдучи на зустріч, я знав точно, кого не зустріну серед тієї публіки. Буковинських письменників. Ті принципово не ходять на подібні зустрічі. Такий у них дивний понт. Мені зрозуміло, що між Володимиром Сорокіним і, скажімо, Мирославом Лазаруком є великі й непереборні естетичні розбіжності. Ще з радянських часів. Але хоча б заради цікавості… Щоб переконатися у своїй правоті. Цікавістю наші літератори не страждають. Нецікаві літератори.
Книги Сорокіна, які він привіз до Чернівців, — це своєрідна антиутопія, казка чи бувальщина про наше майбутнє, нагадування про те, що насилля, інквізиторські нахили, як і раніше, живуть у людях. І прогрес — річ крихка. Їх можна було б назвати суто російським жартом, якби ми істотно відрізнялися від наших східних сусідів.
Сорокін, який у вересні пережив інфаркт і клінічну смерть, виглядав стомленим, але самовіддано відпрацював вечір і автограф-сесію, яка відбулася в книгарні «Букініст». Не захищатиму естетичні уподобання Сорокіна, але, на мою думку, вони будуть цікавими як не буковинським літераторам, то читачам.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Можна це уявити — площа, де відбуваються страти і катування, і цей регіт над нею
— Насилля у вашому романі написане такими казковими, красивими, яскравими фарбами, аж здається, що кров грає на сонці… Це робили свідомо?
— Я хотів написати карнавальну, ярмаркову книгу, адекватну російській свідомості, традиційному ставленню російських державних людей та простолюдинів до кари, що йде від держави. Якби це було написано суворою жорсткою мовою, нічого б не вийшло. Відомо, що Іван Грозний, коли був присутній на стратах і катуваннях, реготав. І разом з ним реготав увесь почет, а що вони… не сидіти ж їм з пісними обличчями. Можна це уявити — площа, де відбуваються страти і катування, і цей регіт над нею. Це феномен, звісно. А для народу цей сміх, зрозуміло, — захисна реакція. Тому що відбуваються жахливі речі, а розридатися ти не можеш. І це шок, розташований між насиллям і сміхом. Про це я спробував написати.
— Вражає, що деякі люди милуються насиллям. У ваших книгах прочитується це милування садистів тим, що вони зробили.
— Якби опричники не отримували задоволення, не милувалися тим, що роблять, гадаю, вони не могли б цього робити. В одній книзі про Холокост прочитав про таку ситуацію: там начальник концтабору любив грати на акордеоні. І у нього був такий традиційний регулярний вихід, коли він піднімався на гору трупів і починав грати веселі німецькі пісні. Оце і є, на мій погляд, те саме любування.
— Що дивує вас у сучасній літературі?
— Я — літературний наркоман. Мені потрібні все сильніші й сильніші дози літератури. Зараз нічого, на жаль, не дивує. Йдеться ж не про просто гарних письменників. Вони є. Але визначний письменник, він приходить разом зі своїми меблями, своєю метафізикою, своїм запахом. Для сімдесятих це були Лимонов і Соколов, для вісімдесятих — Єрофєєв, для дев’яностих — Пєлєвін, який абсолютно дивовижний, він справді здивував. Йдеться ж не про те, щоб приємно було почитати. Є такий вислів — провалитися в роман. Мій знайомий художник розповідав, що коли він прочитав у шістнадцять років Кафку — захворів. Реально, з температурою, з усіма неприємними симптомами. Прагнеш саме такого відчуття.
Якось на свято мене поставили на ящик, попросили почитати віршики, а потім спитали: «Володю, а ким ти хочеш стати?», і я, звісно, відповів: «Асенізатором»
— Відомо, що деякі письменники під час творчого процесу позбуваються комплексів і психологічних вад. Є досить відомим фактом, що ви любите помірковане спокійне життя, комфортний побут, дітей, домашніх тварин. Якби у ваших романах не було стільки жорстокості, можливо, ви були б агресивнішим?
— Я ніколи у житті не відчував потреби у садизмі, бажання когось принизити. Якщо це випадково траплялося, я почувався дуже незручно. Чесно кажучи, не можу цього терпіти. І сам ненавиджу, коли хтось намагається принизити мене. Взагалі, на мою думку, не можливо сказати, що було би. Умовний спосіб дуже складний. От що було б, якби у Достоєвського були гроші? Відомо, що під гнітом бідності він писав два романи одразу. Мене це розірвало би. А ось він міг. Що було б, якби він був багатим? Гадаю, не писав би взагалі. Грав би, жив би своїм приватним життям. Що було б, якби Толстой не мав своїх статків, такого комфорту, своєї Ясної Поляни? Він, ймовірно, без грошей нічого не написав би. Він часто наголошував, що написав свої романи завдяки ідеальному побуту.
— У низці книг у вас є такий собі провідний образ — образ лайна. Звідки витоки цієї ароматної метафори. Такі настрої на вас навіює життя загалом або життя в Росії, або ще щось?
— У мене самого така версія. У ранньому дитинстві я жив у підмосковному Биково. Це таке ідилічне містечко: сосни, пісок, луки, метелики. Подій якихось вражаючих було мало. Звісно, був аеродром, куди ми час від часу ходили подивитися на літаки. Але це траплялося нечасто. Наш житловий блок складався з чотирьох одноповерхових і одного двоповерхового будинку. Там жили працівники міністерства геології і геофізики. І двір був такий же тихий та ідилічний, але була одна подія, вона мене якось збуджувала. Раз на місяць у наш двір приїжджала асенізаційна машина, з неї вилізав мужик, очевидно, колишній зек, у такому засаленому ватнику, з ломом, з матюками він відкривав вигрібну яму, звідки йшов дивний, дуже різкий запах. Машина починала все всмоктувати, і мене це заворожувало. Я ходив навколо, сидів навпочіпки і спостерігав. Він став мене помічати, і ми почали вітатися, він казав щось на зразок: «А, привіт, ось і Володька прийшов». І одного разу батьки були на роботі, він приїхав і каже мені: «Ну що, давай покатаю». Я поліз до нього в кабіну, хлопчик в коротеньких штанцях, панамці, і ми поїхали на якесь величезне болото, де зливали все це, поряд кладовище. Він повернувся до мене, посміхнувся і сказав: «Море». У мене мало щелепа не відпала від захвату. А водій задоволений, жартує, адже на нього ніхто ніколи не звертав уваги. І потім відвіз мене назад, а там вже була цілковита паніка, бабуня висловила тому мужику все що думала. Сварила мене і наприкінці сказала: «Ось один хлопчик сидів-сидів біля тієї ями, а потім його там знайшли». І мене налякало це. Більше я до неї не підходив. Що цікаво, тоді я вивчив це складне і звучне слово «асенізатор». І якось на свято мене поставили на ящик, попросили почитати віршики, а потім спитали: «Володю, а ким ти хочеш стати?», і я, звісно, відповів: «Асенізатором».
— На Сході дуже суттєве поняття шляху. Загальновідомий, наприклад, бушідо, шлях воїна. Очевидно, що є і шлях письменника. Який кодекс, які правила проходження цього шляху?
— Є етичні принципи письменника: не писати заказуху, скільки б за неї не заплатили. Слава Богу, спокуси у мене були, але не такі вже суттєві. Ще є правило: не писати автоматично. Є якісь ідеї, які ще не дозрілі. Вони, як дині, лежать і достигають. Ось не можна зривати зелене і запихати у твір. Краще помучитися і зайнятися чимось іншим.
— На ваш погляд, як вбити в собі опричника?
— Це велика тема. Гадаю, в кожному росіянинові живе опричник. На рахунок України не знаю, тут, наскільки мені відомо, опричнини не було. Це тема структури нашої держави, вона, як і раніше, пірамідальна. У нас нема громадян — є піддані. Громадянського суспільства, на жаль, у Росії не видно. Кожен даішник, кожен дрібний начальник, отримуючи владу, активізує в собі ген опричника. Що таке опричнина? Це ті, хто стоїть окремо, «опріч». Отже, він стає не як всі, а окремою людиною.
— Скажіть, чи скоро вас можна буде побачити поряд із російськими демократами, опозиціонерами?
— У мене, звісно, є громадянська позиція, але я не веду громадської діяльності. У кожного своє призначення.
— Значить, письменник може ставити запитання і не давати на них відповіді?
— Дуже небезпечно для письменника давати відповіді. Тоді він стає проповідником, учителем. А це зовсім інше. Так, завдання письменника — саме ставити запитання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Можна посперечатися на рахунок того, що Україна у сенсі опричників якось радикально відрізняється від Росії. Але хотілося б, щоб саме цим і відрізнялася.
З усіх питань, як не дивно, мене найбільше вразила жартівлива байка про асенізатора. Тому що, справді, найхарактерніша риса таланту — звернути увагу на те, про що ніхто не думав. Дивний хлопчина, який з-поміж багатств світу обрав таку дивацьку розвагу, звернув увагу на дрібне, здавалося б, життя асенізатора. І ось він стоїть на ящику і відстоює перед дорослими свій наївний, невигідний, ідіотський, проте унікальний вибір — хлопчик, чиї книги будуть спалювати.
Сорокіна багато критикують за його пристрасть до ненормально епатажних образів, але, спостерігаючи наше ненормально епатажне життя, мимоволі підкрадаються думки, а чи не є це єдиним засобом передати дивне метафізичне життя на цьому пострадянському просторі? Ось наприклад, чи не є геніальною аналогією з тим, що відбувається в нашому житті, така, наприклад, цитата:
«І я, затримуючи подих, починаю сильно розгрібати гівно. Воно холодне, густе. Але чим глибше, тим рідше та тепліше. Я це одразу розумію. Це не так просто — плисти у гівні. Треба навчатися спеціально. Я одразу розумію, як треба плисти в гівні. У воді люди плавають, як Риби. Але ця техніка не підходить для гівна, тому що риба не може плисти у гівні. А Хробак може! І я одразу роблю рухи усім тілом, немов Хробак. І стає легше. І я дуже активно пливу в стилі Хробака. Глибше і глибше». «Цукрова неділя», Володимир Сорокін